1 грудня 1934 року почався «Великий терор», який забрав життя українців.

У грудні 1934 року почався жахливий період в історії, названий пізніше «Великим терором».

Приводом для нової хвилі більшовицького терору стало вбивство 1 грудня 1934 року першого секретаря Ленінградського міського комітету ВКП(б) і члена Політбюро ЦК ВКП(б) Сергія Кірова. Його застрелив у коридорі Смольного «підісланий ворогами робітничого класу» інструктор Інституту історії партії Ленінградського обкому ВКП(б) Леонід Ніколаєв. Він нібито приревнував Кірова до своєї дружини Мільди Драулє.

Цього ж дня, за ініціативою Сталіна, ЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про внесення змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік» такого змісту:

Внести такі зміни в діючі кримінально-процесуальні кодекси союзних республік щодо розслідування й розгляду справ про терористичні організації й терористичні акти проти працівників радянської влади:

1. Слідство в цих справах закінчувати у строк не більше десяти днів;

2. Обвинувальний висновок вручати обвинувачуваним за одну добу до розгляду справи в суді;

3. Справи слухати без участі сторін;

4. Касаційного оскарження вироків, як і подачі клопотань про помилування, не допускати;

5. Вирок до вищої міри покарання виконувати негайно після його винесення.

При розслідуванні справи про вбивство Кірова Сталін наказав розробляти «зінов’євський слід», звинувативши в убивстві Кірова Г. Є. Зінов’єва, Л. Б. Каменєва та їхніх прихильників.

Самого Л. Ніколаєва та 13 його спільників із «підпільної контрреволюційної терористичної групи» засудили до розстрілу 29 грудня 1934 року. Наступного року розстріляли його дружину Мільду Драулє, її сестру Ольгу та брата Ніколаєва — Петра.

З перших днів грудня 1934-го в багатьох містах СРСР відбувалися виїзні засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР, які розглядали справи заарештованих «білогвардійців», звинувачених у приготуванні терористичних актів проти радянських працівників.

Як писав Вадим Павловський у журналі «Сучасність» (число за 1985 р., с. 57), «спершу взялися за своїх власних — росіян, і віддали до суду 39 в’язнів із Ленінградської області та 32 в’язні з Московської. 5 грудня засудили й розстріляли 66 осіб і заслали 5. Про це оголосили в пресі 6 грудня». Потім засудили 12 білоруських «білогвардійців», з яких 9 розстріляли.

13–15 грудня виїзна сесія засідала у Києві, куди того ж 1934 року переїхала з Харкова столиця УСРР. 18 грудня вирок цього судилища опублікували в газетах, зокрема й у харківському «Красному знамєні».

Загалом засудили 37 «терористів». Із них 28 — до розстрілу. А справи дев’ятьох скерували на додаткове слідство.

Кого ж розстріляли у Київському управлінні НКВД на нинішній алеї Героїв Небесної Сотні (нині «Жовтневий палац»)?

Першими у списку вміщені галичани:

Сказинський Роман Федорович — за словами В. Павловського: «галицький публіцист, запеклий совєтофіл, очевидячки, комуніст, редаґував у Львові прокомуністичну газету. Леґально, через консулят, переїхав до УРСР».

Крушельницький Іван Антонович — поет, драматург, графік, мистецтвознавець, літературний критик, засновник «Західно-Українського мистецького об’єднання» у Львові. Працював учителем гімназії у Стрию. У 1929 році його заарештувала польська поліція. У вересні 1932-го разом із сестрою Володимирою виїхав до УСРР, де працював у Харкові науковим співробітником Українського науково-дослідного інституту матеріальної культури.

Крушельницький Тарас Антонович — письменник, перекладач, пластун. За активну участь у відзначенні 10-річчя Листопадового Чину у Львові був заарештований польською поліцією. Як член УВО був засуджений 1929 року на 3 роки в’язниці за підготовку атентату на «Східні Торги» у Львові. У травні 1934 року виїхав із родиною до УРСР.

Ще були розстріляні:

Лебединець Михайло Мусійович (1900–1934) — письменник, літературний критик, член РКП(б) з 1920 року, колишній «боротьбист», співробітник Наркомату закордонних справ.

Шевченко Роман Ілліч — публіцист і літературний критик, викладач школи імені Івана Франка у Харкові.

Косинка-Стрілець Григорій Михайлович — письменник-новеліст, перекладач.

Фальківський (Левчук) Дмитро Никанорович — поет, прозаїк, перекладач, сценарист; походив із Берестейщини; у 1920–1923 рр. служив в органах ЧК, брав участь у репресіях.

Оксамит Михайло Гаврилович — учитель, директор школи в Харкові.

Щербина Олександр Гаврилович — інженер із Києва.

Терещенко Іван Петрович — літератор і критик.

Буревій Кость Степанович — поет, драматург, театрознавець і літературний критик; походив зі Східної Слобожанщини (Вороніжчини); член Партії соціалістів-революціонерів (есерів); активний учасник революцій 1905 і 1917 рр.; боровся і проти більшовицької влади до 1922 року; в’язень царських і радянських тюрем.

Влизько Олексій Федорович — поет, прозаїк.

Півненко Костянтин Іванович — літературний критик.

Проценко Гаврило Микитович — літературознавець, викладав у Харківському інституті журналістики українську літературу.

Матяш Сергій Якович — критик, літературознавець, мовознавець, викладач української мови в Харківському інституті журналістики.

Лященко Олександр Корнійович (1904–1934) — викладач Сімферопольського університету, аспірант Науково-дослідного інституту історії, історик України.

Дмитріїв Євген Кузьмович; Богданович Адам Адамович; Бутузов Порфирій Іванович; Бутузов Іван Мойсейович; П’ятниця Володимир Васильович; Блаченко Яків Павлович; Полевий Домінік Йосипович; Хоптяр Іван Онуфрійович; Борецький Петро Миколайович; Лук’янов Леонід Іванович.

Усі вони були лояльними до влади й давно відійшли від політики. Хоча під час допитів змушені були визнавати себе терористами та шпигунами. Зокрема, Олекса Влизько «визнавав»: «З кінця 1929 року я входив до складу фашистівської української націоналістичної організації. Я цілком поділяв усі терористичні постанови й фашистську плятформу нашої націоналістичної організації».

Дружина Григорія Косинки Тамара Мороз-Стрілець дізналася про місце на дільниці №7 у північно-східному кутку Лук’янівського кладовища в Києві, де поховали 28 розстріляних. 18 грудня 1994 року Братство Андрія Первозваного встановило тут великий дерев’яний хрест із табличкою, де записані всі страчені. У 2009 році Трускавецька організація Всеукраїнського «Меморіалу» ім. Василя Стуса відновила могилу, встановила новий дубовий хрест і нову металеву таблицю з прізвищами.

«Кіровський призов» став одним із етапів знищення більшовиками реальних і потенційних супротивників свого терористичного режиму.